Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Право спільної сумісної власності виникає лише на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок поліпшення під час шлюбу. Такий висновок зробив ВС в постанові №541/2734/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
17 квітня 2019 року м.Київ №541/2734/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого —ЛУСПЕНИКА Д.Д.,
суддів: БІЛОКОНЬ О.В., ГУЛЬКА Б.І. (суддя-доповідач), СИНЕЛЬНИКОВА Є.В., ЧЕРНЯК Ю.В. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Особи 6 — Особа 7 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19.10.2018 та постанову Полтавського апеляційного суду від 21.01.2019.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року Особа 3 звернулася до суду з позовом до Особи 4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком.
Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору дарування від 18.06.2016, укладеного між нею та її сином Особою 6, є одноосібним власником будинку за Адресою 1.
Особа 4 є колишньою дружиною її сина Особи 6, була зареєстрована та проживала у вказаному будинку з 28.03.2003, а з 15.06.2015 забрала свої речі з будинку та виїхала проживати до іншого помешкання. Вважала, що оскільки Особа 4 не проживає у будинку більш як рік, то втратила право користування цим житловим будинком.
Посилаючись на викладене, Особа 3 просила суд визнати Особу 4 такою, що втратила право користування житловим будинком за Адресою 1 з дня її вибуття із нього, а саме — з 15.06.2015.
У лютому 2017 року Особа 4 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 3, Особи 6 про визнання житлового будинку об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання договору дарування житлового будинку недійсним.
Зустрічний позов мотивовано тим, що з 11.09.93 до 25.10.2014 вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з Особою 6, якому на підставі договору дарування від 4.02.97 було подаровано житловий будинок за Адресою 1. Зазначений будинок на час дарування її колишньому чоловікові складався з: житлового будинку А-1 загальною площею 35,9 м2, погреба, літньої кухні В, колодязя №1, огорожі, сараю Д, сараю Г, вбиральні Е, замощення, газопроводу.
Вказувала, що за час шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових витрат подружжя, а саме — здійснено добудову до будинку А-1, у складі якої: тамбур 1-9 площею 1,7 м2, коридор 1-7 площею 3,9 м2, кухня 1-8 площею 14,2 м2, ванна 1-10 площею 2,6 м2, туалет 1-11 площею 1,4 м2, коридор 1-12 площею 4,1 м2.
Крім того, весь будинок було обладнано системою опалення зі встановленням котла, замінені всі вікна та дах на будинку, проведено систему водопостачання та водовідведення.
Таким чином, вказаний будинок відповідно до положень ч.1 ст.62 СК є об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Також Особа 4 зазначала, що після розірвання шлюбу вона залишилася проживати у спірному будинку і лише після пред’явлення позову до неї про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, вона дізналася, що її колишній чоловік — Особа 6 18.06.2016 подарував своїй матері Особі 3 спірний житловий будинок. Вважала вказаний правочин протиправним, оскільки його було вчинено на порушення вимог ст.65 СК, тобто без її відома та згоди.
Посилаючись на викладене, Особа 4 просила суд: визнати об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за Адресою 1; визнати договір дарування вказаного житлового будинку, укладений 18.06.2016 між Особою 6 та Особою 3, недійсним.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Ухвалою Миргородського міськрайсуду від 6.03.2017 відкрито провадження у справі за зустрічним позовом Особи 4 про визнання житлового будинку об’єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
Прийнято зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом Особи 3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком.
Рішенням Миргородського міськрайсуду від 19.10.2018 у задоволенні позову Особи 3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком, відмовлено.
Зустрічний позов Особи 4 задоволено. Визнано об’єктом права спільної сумісної власності Особи 4та Особи 6 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за Адресою 1.
Визнано договір дарування житлового будинку з госпбудівлями та спорудами за Адресою 1, який укладено 18.06.2016 між Особою 6 та Особою 3, недійсним.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що Особа 4 та Особа 6 за час шлюбу провели будівельні та ремонтні роботи у спірному будинку, чим істотно збільшили його вартість, при цьому ці будівельні роботи були капітальними та зумовили покращення якісних характеристик будинку (збільшення загальної та житлової площі). У зв’язку із цим наявні правові підстави для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю колишнього подружжя. Оскільки про укладення оспорюваного договору дарування від 18.06.2016 Особа 4 як співвласник спірного домоволодіння не була повідомлена, згоди на його дарування не давала, то вказаний правочин відповідно до положень стст.203, 215 ЦК є недійсним.
Відмовляючи у задоволенні позову Особи 3, суд першої інстанції виходив із того, що Особа 4 згідно з висновком суду за зустрічним позовом є співвласником будинку за Адресою 1, а тому вона не може бути визнана такою, що втратила право на проживання в ньому, незалежно від часу, протягом якого вона у ньому не проживала.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою ПАС від 21.01.2019 апеляційну скаргуОсоби 6 залишено без задоволення, а рішення Миргородського міськрайсуду від 19.10.2018 — без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд вказав, що оскільки чинним законодавством чітко не визначено момент, коли особиста приватна власність одного з подружжя внаслідок її покращення за рахунок трудових чи грошових затрат набуває правового режиму спільної сумісної власності, то з урахуванням положень ст.25 Кодексу про шлюб та сім’ю та ст.62 СК його необхідно рахувати з моменту істотного збільшення вартості майна, а таке істотне збільшення вартості спірного майна відбулося у період шлюбу між Особою 4 та Особою 6, тобто у період між 1997 та 2014 роками.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник Особи 6 — Особа 7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове, яким позов
Особи 3 задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову Особи 4 відмовити <…>.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника Особи 6 — Особи 7мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин справи. При вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя суди не врахували, що майно, яке належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності в порядку ст.57 СК, автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність.
Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному ст.62 СК, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених законом на підставі перетворювального рішення суду. Суди на порушення вимог ст.71 СК, ч.3 ст.372 ЦК визнали об’єктом спільної власності будинок, який був подарований Особі 6 у 1997 році, тобто який належав йому на праві особистої приватної власності, у рівних частках, а не 1/2 частину вартості здійснених поліпшень будинку.
Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суди мали б врахувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна одного з подружжя, яке є його особистою приватною власністю. Також суди не звернули уваги на те, що на час укладення спірного договору дарування будинку від 18.06.2016 не існувало рішення суду про визнання спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, а тому вказаний будинок був особистою власністю Особи 6. Отже, оспорюваний договір дарування, укладений міжОсобою 6 та його матір’ю Особою 3, укладено на законних підставах.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи
З 11.09.93 до 25.10.2014 Особа 6 та Особа 4перебували у зареєстрованому шлюбі.
4.02.97 Особа 6 на підставі договору дарування отримав у дар від Особи 8 житловий будинок з надвірними побудовами за Адресою 1.
Згідно з договором дарування від 18.06.2016 Особа 6подарував своїй матері Особі 3 житловий будинок з госпбудівлями та спорудами за Адресою 1, розташований на приватизованій земельній ділянці, площею 0,0817 га.
22.06.2016 за Особою 3 було зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок на підставі договору дарування від 18.06.2016.
Згідно з висновком судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи №1639/1640, складеним 30.01.2018 Полтавським відділенням Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім.М.Бокаріуса, встановлено:
— ринкова вартість домоволодіння, розташованого за Адресою 1, на час проведення експертизи у стані після проведення добудови до будинку, обладнання будинку системою опалення зі встановленням котла, заміною всіх вікон, заміною даху, обладнання системи водопостачання та каналізації становить 563790 грн.;
— ринкова вартість домоволодіння, розташованого за Адресою 1, на час проведення експертизи у стані до проведення добудови до будинку, обладнання будинку системою опалення зі встановленням котла, заміною всіх вікон, заміною даху, обладнання системи водопостачання та каналізації становить 344710 грн.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга представника Особи 6 — Особа 7 — підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
<…> Згідно з п.2 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Задовольняючи зустрічний позов Особи 4 та визнаючи майно спільною сумісною власністю подружжя, апеляційний суд виходив із того, що вартість спірного житлового будинку істотно збільшилась у результаті здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст.62 СК як спеціальні для цих правовідносин.
Відповідно до ч.1 ст.62 СК, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз положень стст.57 та 62 СК дає підстави для висновку про те, що ст.57 цього кодексу визначає правила віднесення майна до об’єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як ст.62 цього кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об’єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об’єктами спільної сумісної власності подружжя.
Для застосування передбачених ст.62 СК правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, його якісних характеристик.
Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об’єкта.
Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, яке є особистою приватною власністю одного із подружжя, у придбанні (набутті) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Відповідно до ст.71 СК майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Головним критерієм поділу майна як об’єкта права спільної сумісної власності є припинення
правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч.3 ст.372 ЦК); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 8.11.2017 (справа №61447цс17).
У п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2008 №11 судам роз’яснено, що майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Таким чином, при вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя апеляційний суд не врахував, що майно, яке належало одному з
подружжя на праві особистої приватної власності в порядку ст.57 СК, не перетворюється повністю та автоматично у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному ст.62 СК, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному з подружжя на праві особистої приватної власності. При цьому згідно з висновками експертизи ринкова вартість домоволодіння збільшилася з 344710 грн. до 563790 грн., на що суд не звернув уваги.
На порушення зазначених положень закону, апеляційний суд, вирішуючи питання про збільшення вартості приватного майна одного з подружжя та подальшого його визнання спільним сумісним у рівних частках, не врахував усіх фактичних обставин справи, не визначив розміру трудових і грошових витрат кожного з подружжя на поліпшення (добудови, переобладнання) спірного майна, не визначив, за які кошти було проведено ці поліпшення та в який час.
Крім того, апеляційний суд не врахував, що спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому належав Особі 6 на праві особистої приватної власності (п.2 ч.1 ст.57 СК), а тому зазначена частка не може бути об’єктом поділу.
Оскільки вирішення позову Особи 3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, залежить від вирішення зустрічного позову Особи 4 про визнання житлового будинку об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання договору дарування житлового будинку недійсним, то судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у повному обсязі.
За таких обставин постанова апеляційного суду не може вважатися законною й обґрунтованою, тому відповідно до п.2 ч.1 ст.409 ЦПК вона підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно з п.1 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Керуючись стст.400, 409, 411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника Особи 6 — Особи 7 задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 21.01.2019 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Джерело Закон і Бізнес
_03_03.png)
