Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Наявність судового рішення, яке боржник не виконав, не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 ЦК, за час прострочення. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №918/329/16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
26 квітня 2017 року м.Київ №918/329/16
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Жайворонок Т.Є.,
суддів: Берднік І.С., Ємця А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи — підприємця Особи 6 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду від 25.10.2016 у справі №918/329/16 за позовом ФОП Особи 6 до Служби автомобільних доріг у Рівненській області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, — Державне агентство автомобільних доріг, про стягнення 853122,77 грн.,
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2016 року приватне підприємство «Ферарі» звернулося до суду з позовом до служби про стягнення коштів за договором підряду, посилаючись на те, що ним у повному обсязі виконано роботи з поточного ремонту дороги за цим договором, натомість служба своїх зобов’язань з оплати робіт не виконала. Зазначені обставини встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, на підставі якого видано наказ про стягнення заборгованості зі служби на користь ПП «Ферарі». Після збільшення позовних вимог ПП «Ферарі» просило стягнути зі служби на свою користь інфляційні втрати за період із квітня 2013 до квітня 2016 року в сумі 769080,78 грн. і 3% річних за період з 12.04.2013 до 12.04.2016 у сумі 84041,99 грн. на підставі ст.625 Цивільного кодексу.
30.05.2016 ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст.25 Господарського процесуального кодексу про заміну позивача на правонаступника — ФОП Особу 6 у звя’зку з укладенням між ними 26.05.2016 договору про відступлення права вимоги за договором підряду, укладеним між ПП «Ферарі» та службою.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6.06.2016 замінено позивача — ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником — ФОП Особою 6.
Служба проти позову заперечила, просила відмовити у його задоволенні у зв’язку зі спливом позовної давності.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 29.06.2016 в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 12.08.2016 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто зі служби на користь ФОП Особи 6769080,78 грн. — суму, на яку збільшився борг у зв’язку з інфляційними процесами, та 82890,74 грн. — 3% річних. У задоволенні позову про стягнення 1151,25 грн. — 3% річних — відмовлено.
Постановою ВГС від 25.10.2016 постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.
У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.11116 ГПК, ФОП Особа 6 просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ч.2 ст.264, ч.2 ст.625 ЦК.
На обґрунтування заяви надано копії постанов ВГС від 19.10.2016 у справі №908/1157/16 та від 13.01.2016 у справі №910/12402/15, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах ВСУ вважає, що заява підлягає задоволенню.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 14.12.2012 між ПП «Ферарі» (підрядчик) і службою (замовник) укладено договір №38, за умовами якого підрядчик зобов’язався надати послуги з поточного середнього ремонту автомобільної дороги «Князівка — Вітковичі — Т 1811 — Хотин» на ділянці «км 9+200 — км 14+600» за рахунок коштів державного бюджету відповідно до умов договору, а замовник — прийняти і оплатити такі послуги (п.1.1 договору).
Пунктами 3.1 та 4.1 договору визначено, що його ціна становить 7880935,00 грн. (із ПДВ) та може бути зменшена за взаємною згодою
сторін. Розрахунки за надані послуги замовник здійснює шляхом перерахування коштів на рахунок підрядчика.
Згідно з пп.5.1, 5.2 договору строк надання послуг — грудень 2012 — травень 2013 року, місце надання послуг — автомобільна дорога «Князів — Вітковичі — Т 1811 — Хотин» на ділянці «км 9+200 км — 14+600».
Відповідно до пп.6.1, 6.3 договору замовник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за надані послуги та прийняти послуги згідно з актом виконаних робіт (Ф-КБ-2в), а підрядчик зобов’язаний забезпечити надання послуг у строки, встановлені цим договором.
Пунктом 7.1 договору визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов’язань за ним сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим договором.
Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2012, а щодо зобов’язань — до повного і належного їх виконання (п.10.1 договору).
Позивач виконав, а відповідач прийняв роботи, обумовлені договором, що підтверджується актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2012 року. Загальна вартість виконаних робіт становить 933800,00 грн. Виконання робіт саме у грудні підтверджується також рішенням Господарського Суду Рівненської області від 18.05.2015 у справі №918/422/15, довідкою ДФІ в Кіровоградській області від 28.10.2014 №06-09/306-з, журналом-ордером і відомістю за рахунком 361, бухгалтерською довідкою від 2.06.2016 №18/1174.
Оскільки акт приймання виконаних робіт за грудень 2012 року не містить дати його складення та підписання, суди на підставі стст.251—254, 509, 854, 882 ЦК та ст.321 ГК установили, що строк оплати за зобов’язаннями, які виникли з договору, із врахуванням вихідних та святкових днів настав 3.01.2013.
Відповідач узятий на себе обов’язок щодо проведення розрахунків у добровільному порядку не виконав, у зв’язку з чим рішенням Господарського суду Рівненської області від 18.05.2015 у справі №918/422/15 з відповідача на користь позивача стягнуто 933800,00 грн. основної заборгованості за договором та 18676,00 грн. судового збору.
2.06.2015 на виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 18.05.2015 у справі №918/422/15 судом видано відповідний наказ.
Фактичне виконання судового рішення відбулося 12.04.2016, про що свідчить меморіальний ордер на суму 952476,00 грн. №36.
У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань з оплати виконаних робіт позивачем нараховано 769080,78 грн. інфляційних втрат за період із квітня 2013 до квітня 2016 року та 84041,99 грн. — 3% річних за період із 12.04.2013 до 12.04.2016.
До суду з позовом ПП «Ферарі» звернулося 28.04.2016, заяву про збільшення позовних вимог від 26.05.2016 направило до суду 27.05.2016.
30.05.2016 ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст.25 ГПК про заміну позивача на правонаступника — ФОП Особу 6 у зв’язку із укладенням між ними 26.05.2016 договору про відступлення права вимоги за договором, укладеним між ПП «Ферарі» та службою.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6.06.2016 замінено позивача — ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником — ФОП Особою 6.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що:
— розрахунок 3% річних та інфляційних втрат позивачем здійснено правильно і заявлені вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі;
— оскільки строк виконання зобов’язання з оплати виконаних робіт настав 3.01.2013, право на звернення до суду з позовом про стягнення 3% річних і інфляційних втрат за період із квітня 2013 до квітня 2016 року виникло у позивача з 3.01.2013 і закінчилося 3.01.2016, тобто позов заявлено зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем;
— мало місце переривання перебігу позовної давності щодо основної суми заборгованості шляхом звернення позивача до суду з відповідним позовом та проведення відповідачем розрахунків 12.04.2016, проте визнання боржником основного боргу не є доказом визнання ним і додаткових вимог кредитора. Оскільки позовна давність спливла за основною вимогою, то вважається, що вона спливла і стосовно додаткової вимоги.
Разом з тим у справі №910/12402/15, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат з огляду на те, що, за змістом ч.2 ст.625 ЦК, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
У справі №908/1157/16 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3% річних за період із 27.04.2013 до 16.03.2016 та інфляційних втрат за період із травня 2013 до лютого 2016 року з огляду на таке.
На виконання судового рішення в іншій справі між тими самими сторонами про стягнення суми основного боргу, 3% річних та інфляційних втрат (за інший період) від 29.05.2013 відповідачем сплачено заборгованість 17.03.2016. Якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов’язання. Позивачем заявлено до стягнення 3% річних за період із 16.03.2013 до 16.03.2016 та інфляційних втрат за період із квітня 2013 до березня 2016 року, які мають компенсаційний характер. Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що позивач звернувся з позовом (27.04.2016) в межах загального трирічного строку позовної давності.
Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах ВСУ виходить із такого.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що обов’язок відповідача з оплати виконаних робіт настав 3.01.2013, проте фактично зобов’язання було виконано 12.04.2016 на виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 18.05.2015 у справі №918/422/15. Саме 12.04.2016 є датою припинення зобов’язання між сторонами договору.
За змістом положень ст.526 ЦК, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст.530 ЦК).
Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК).
Положеннями ст.611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, ст.625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання ст.625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень ст.549 ЦК і ст.230 ГК.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень стст.526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 цього кодексу, за час прострочення.
Разом з тим гл.19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст.625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю три роки (ст.257 ЦК).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.267 ЦК).
Порядок відліку позовної давності наведено у ст.261 ЦК. Зокрема, відповідно до ч.1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст.625 цього кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.
За таких обставин апеляційний суд у справі, що розглядається, приймаючи нове рішення про часткове задоволення позову, правильно виходив із того, що суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених ч.2 ст.625 ЦК.
Відповідно, обґрунтованими є такі висновки суду апеляційної інстанції.
Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК), а тому 12.04.2016 (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов’язання припинилося.
Законодавець визначає обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення, у зв’язку із чим таке зобов’язання є триваючим.
З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3% річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст.266 ЦК.
Враховуючи, що позивач звернувся по стягнення інфляційних втрат і річних відсотків за весь період прострочення платежу, то суд повинен встановити, чи дотримано строки позовної давності. Позивач визначив період для стягнення 3% річних із 12.04.2013 до 12.04.2016, інфляційних втрат — із 1.05.2013 до 31.03.2016, з позовом звернувся 28.04.2016, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 769080,78 грн. інфляційних втрат, нарахованих за період із 1.05.2013 до 31.03.2016 та 82890,74 грн. — 3% річних за період із 28.04.2013 до 11.04.2016. У стягненні 3% річних у сумі 1151,25 грн. за період із 12.04.2013 до 27.04.2013 слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності.
Не погодившись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права, тому постанова ВГС підлягає скасуванню із залишенням в силі постанови апеляційного суду.
Водночас наведені заявником доводи про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч.2 ст.264 ЦК не знайшли підтвердження, оскільки зазначені норми не підлягають застосуванню до правовідносин у справі, яка розглядається, ураховуючи встановлені судами фактичні обставини цієї справи.
Відповідно до ст.49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд змінює розподіл судових витрат.
Згідно з квитанцією від 29.11.2016 №19513706 ФОП Особою 6 сплачено судовий збір у розмірі 16635,90 грн. за подання заяви про перегляд судових рішень ВСУ.
Таким чином, зі служби підлягають стягненню на користь ФОП Особи 6 витрати зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень ВСУ.
Керуючись п.6 розд.XII «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII, стст.11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву фізичної особи — підприємця Особи 6 про перегляд ВСУ постанови ВГС від 25.10.2016 у справі №918/329/16 задовольнити.
Постанову ВГС від 25.10.2016 скасувати, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 12.08.2016 залишити в силі.
Стягнути зі Служби автомобільних доріг у Рівненській області на користь фізичної особи — підприємця Особи 6 16635,90 грн. витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень ВСУ.
Видачу наказу доручити Господарському суду Рівненської області.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п.4 ч.1 ст.11116ГПК.
_03_03.png)
