ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
висловлена під час розгляду справи № 6-2087цс15
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У справі, рішення в якій переглядається, суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності у нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідачки належної йому частини будинку, оскільки він є особою пенсійного віку, тяжко захворів і потребував допомоги, а відповідачка запропонувала йому свою допомогу за умови переоформлення на неї частини його будинку. Укладаючи спірний договір, позивач помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачкою.
Отже, не з’ясувавши всіх обставин, що передували укладенню спірного договору дарування, та залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України.
ПОВНИЙ ТЕКСТ ПОСТАНОВИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
|
2 грудня 2015 року
|
|
м. Київ
|
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,
суддів: Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору дарування недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 2011 році в нього було виявлено онкологічне захворювання, яке спричинило витрати матеріального характеру. Самостійно він не міг себе забезпечувати, а тому відповідачка запропонувала йому надати матеріальну допомогу на оздоровлення взамін на те, що він подарує їй S_1 частин будинку АДРЕСА_1. 28 вересня 2013 року за договором дарування відповідачка отримала в дар від нього зазначену частину будинку. Однак ОСОБА_2 взяті на себе зобов’язання матеріального характеру не виконує, допомоги йому не надає, а тому позивач просив визнати недійсним договір дарування, оскільки при його вчиненні він помилився щодо правової природи договору, вважаючи, що укладає договір довічного утримання.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня
2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвалу Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року та постанову Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-9цс14).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 28 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір дарування S_1 частин будинку АДРЕСА_1.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, позивач, звернувшись до нотаріуса з проханням посвідчити угоду, бажав укласти саме договір дарування, а не договір довічного утримання, договір підписаний сторонами, зміст договору йому було роз’яснено нотаріусом. Наданими доказами позивач не підтвердив, що він помилявся щодо характеру договору.
Проте в наданих для порівняння судових рішеннях сформульовано такі положення:
- в ухвалі Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що особа, укладаючи договір дарування, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, продовжувала проживати в спірному будинку й після укладення спірного договору, тому наявні правові підстави для визнання недійсним договору дарування;
- у постанові від 19 березня 2014 року Верховний Суд України зазначив, що відсутність в особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованого й передача майна за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру усупереч вимогам статті 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним згідно із частиною третьою статті 203 та статтею 229 цього Кодексу.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203 та 229 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У справі, рішення в якій переглядається, суди залишили поза увагою доводи ОСОБА_1 щодо відсутності у нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 належної йому частини будинку, оскільки він є особою пенсійного віку, тяжко захворів і потребував допомоги, а відповідачка запропонувала йому свою допомогу за умови переоформлення на неї частини його будинку. Укладаючи спірний договір, позивач помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачкою.
Отже, не з’ясувавши всіх обставин, що передували укладенню спірного договору дарування, та залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх фактів, необхідних для правильного застосування судом норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий Ю.Л. Сенін
Судді: Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
_03_03.png)
