Огляд європейського досвіду і окреслення перспектив реформи судоустрою в Україні
Ефективність здійснення правосуддя в цивільному процесі (втім, як і в інших видах судочинства) залежить від багатьох факторів, зокрема, від кількості правових норм та якості їх змісту, від правосвідомості та правозастосування, і навіть від окреслених шляхів реформування законодавства.
До факторів сприяння підвищенню ефективності правосуддя відносять реформу судочинства, яка, з поміж іншого, має суттєво змінити інстанційні функції та повноваження органів судової влади. Спробую зробити короткий екскурс в історію реформ судочинства, становлення законодавства у сфері цивільної касації, що, на мою думку, дасть змогу біль чітко уявити очікувані результати.
Після проголошення незалежності в Україні ще тривалий час функціонувала радянська система державних судів. Лише у 2002 році було ухвалено Закон України «Про судоустрій», який діяв майже 8 років, але окремі з його норм так і залишились на папері, зокрема, щодо створення вищих спеціалізованих судів. Така неефективна організація судової системи та непослідовні зміни ЦПК України 1963 р. скоро далися взнаки.
Певне відставання розвитку цивільного процесуального законодавства від матеріального, яке упорядковувало нові для країни суспільні відносини (нові форми власності, нові організаційно-правові форми юридичних осіб, нові види договорів тощо), виникнення нових правовідносин, спорів їх учасників призводило до збільшення кількості позовів, до розгляду яких суди з різних причин були не готові.
Заради справедливості зауважимо, що завдяки окремим законодавчими новелам роботу судів було дещо полегшено. Так, змінами до ЦПК України у 2001 р. було скасовано повноваження Верховного Суду України щодо перегляду у порядку судового нагляду рішень, ухвал і постанов суду, що набрали законної сили, що стало кроком у запровадженні принципу правової визначеності у цивільному судочинстві. Така стадія процесу як нагляд, який існував з радянських часів, відійшла в минуле.
З вересня 2005 року відповідно зі змінами ЦПК України, пп. 9 п. 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій України», Верховний Суд України виконував не лише повноваження з перегляду цивільних справ за винятковими обставинами, а й повноваження суду касаційної інстанції з перегляду цивільних справ у касаційному порядку.
Це та інші нововведення мали позитивний характер, однак Верховний Суд України не був готовий до реалізації всього масиву повноважень, зокрема, через незначну чисельність суддів і відсутність так званих «фільтрів» касації.
За таких умов на початок ІІ півріччя 2006 року у Судовій палаті у цивільних справах Верхового Суду України накопичились понад 42 тисячі нерозглянутих справ, кількість яких динамічно зростала і врешті решт перевищила фізичні можливості суддів Верховного Суду України.
Слід зазначити, що на цей час для розгляду справ господарської та адміністративної юрисдикції у касаційному порядку були створені та діяли Вищий господарський суд та Вищий адміністративних суд, цивільні та кримінальні справи розглядав Верховний Суд України як суд касаційної інстанції.
Недотримання вимог закону щодо справедливого розгляду справ упродовж розумного строку порушувало такі основні засади здійснення цивільного судочинства як справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, закріплені ЦПК України і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Значна кількість цивільних справ, у тому числі трудові спори, тривалий час не переглядались у касаційному порядку (2-3 роки), що зумовило значну кількість скарг громадян. З метою нормалізації ситуації та створення належних умов для ефективної реалізації конституційного права на судовий захист у розумні строки, а також у зв’язку з необхідністю забезпечення дотримання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань, у 2007 році було внесено зміни до Закону України «Про судоустрій України» в частині забезпечення касаційного розгляду цивільних справ. Було започатковано тимчасовий порядок розгляду апеляційними судами цивільних справ у касаційному порядку, нерозглянутих Верховним Судом України до 1 січня 2007 року, крім тих, за якими проведено попередній розгляд.
Таким чином, з врахуванням такої складної ситуації, законодавець змушений був покласти на апеляційні суди функції касації, чого світова практика ще не знала.
Тривала відсутність вищого спеціалізованого суду як суду касаційної інстанції у системі судів загальної юрисдикції ускладнювала процес перегляду рішень судів нижчого рівня. До цього часу в пам’яті дискусії, що точилися навколо тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження» і як їх було припинено новим Законом України «Про судоустрій і статус суддів» і ухваленим напередодні рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2010.
Отже, становлення сучасної системи судоустрою, засадничі принципи якої було закріплено Конституцією України, завершилось шляхом суттєвих змін інстанційних функцій та повноважень органів судової влади.
З 1 листопада 2010 року у судовій системі діє Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. З його створенням завершився етап формування вищих спеціалізованих судів і кожна юрисдикція – господарська, адміністративна, цивільна і кримінальна – отримала суд касаційної інстанції.
Протягом 2011–2012 років до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Верховним Судом України було передано 3 628 справ касаційного провадження, з них – 3 198 справ цивільної юрисдикції.
У 2014 році на розгляд судової палати у цивільних справах до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло 48,7 тис. касаційних скарг. За розглянутими касаційними скаргами витребувано 15,2 тис. справ.
Із загальної кількості скасованих судових рішень (7,2 тис.) скасовано із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції 3,4 тис., до суду апеляційної інстанції – 2,7 тис.; 139 рішень скасовано із ухваленням нового рішення.
У 2014 році Верховний Суд України, переглянувши 222 судових рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цивільних справах, скасував 1 рішення та 126 ухвал повністю і 2 ухвали частково (усього 129 судових рішень).
Таким чином, на сьогодні в Україні функціонують три суди касаційної інстанції: Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які забезпечують касаційний розгляд справ відповідної юрисдикції.
Верховний Суд України діє як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції України, що забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Прихильники триланкової системи судоустрою наполягають на тому, що тільки Верховний Суд України, за умови ліквідації вищих спеціалізованих судів, зможе досягти єдності судової практики, у тому числі будуть подолані проблеми юрисдикції.
Проблеми юрисдикції, розмежування спорів між цивільною, господарською (торговельною, комерційною), адміністративною юрисдикціями існують у багатьох країнах світу.
Але звернувшись до європейського досвіду, бачимо, що у Франції із 1872 р. діє спеціальний суд зі спорів щодо юрисдикції, який у загальній ієрархії судів займає другу ступінь після Конституційної Ради, та здійснює розгляд спорів, що іноді виникають між адміністративними судами, які розглядають справи, пов’язані зі здійснення державного управління, і судами загальної судової системи, які розглядають цивільні та кримінальні справи.
Можливо, є сенс наділити схожими повноваженнями з визначення юрисдикції й Верховний Суд України? На нашу думку, це цілком відповідатиме повноваженням найвищого судового органу держави, з врахуванням того, що у Верховному Суді України діють судові палати у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах.
Суди, на жаль, нерідко звинувачують у затягуванні розгляду справ і частих судових помилках. Основними причинами цього є надмірна завантаженість судів та недостатня кількість суддів. Відповідно до Закону України «Про Вищу раду юстиції» призначення на посаду судді вперше здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції. Як відомо, у зв’язку з подіями, що відбуваються в Україні вже більше року, ВРЮ не проводила свої засідання. А тому нестачу суддів відчувають всі суди всіх інстанцій, а найголовніше – громадяни, права та інтереси яких не завжди вчасно захищаються, оскільки суди з невеликим штатом суддів взагалі позбавлені можливості здійснювати правосуддя.
Одним із вирішальних факторів забезпечення стабільності здійснення правосуддя й стану суспільства в цілому є якість законодавчої системи, її сталість, однозначність і узгодженість правових норм. Про шкоду від перманентної мінливості законодавства говорять і пишуть практики і науковці. Відсутність чіткості у визначеннях окремих правових норм тягнуть за собою неоднакове їх розуміння й застосування, що створює можливість необмеженого розсуду. Одним із останніх прикладів такої можна назвати прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Маючи добру ідею захистити громадян від різких курсових коливань на валютному ринку України, знецінення національної валюти, законодавець ухвалив зазначений Закон, але не передбачив, зокрема, часових меж та стадій його застосування (судової інстанції чи виконання) тощо чим зумовив значні складнощі на практиці при його застосуванні.
Останнім часом лунають пропозиції щодо повернення до триланкової системи судоустрою. Причому серед аргументів називають складність нинішньої системи і необхідність її оптимізації у час економічної нестабільності та бюджетного дефіциту. При цьому ніхто не розраховував, скільки така оптимізація коштуватиме бюджету, а отже й платникам податків, як з точки зору реорганізації судів, так і з точки зору перегляду справ.
Обговорюються й ідеї щодо універсалізації судів і зайвості спеціалізації, з чим ми також не можемо погодитись. Створення та діяльність спеціалізованих судів була обумовлена не політичною ситуацією в країні, а необхідністю встановити особливий порядок розгляду певної категорії справ. Діапазон справ, розгляд яких покладено на суди, є настільки великим, що іноді навіть спеціалізація окремих суддів не завжди допомагає вирішити проблему. Для цього і створюються спеціалізовані суди. Українські науковці вже звертали увагу на те, що головною причиною запровадження системи спеціалізованих судів стала необхідність забезпечення одноманітності та узгодженості правозастосування. Система спеціалізованих судів у силу своєї специфіки покликана забезпечити передбачуваність, одноманітність правозастосування та дотримання принципу правової визначеності.
Для прикладу можна згадати будову судової системи Австрії, де здійснення правосуддя покладено на загальні суди і спеціальні суди.
Загальні суди мають всю повноту судової влади, а саме – право розглядати і вирішувати цивільні і кримінальні справи, право примусового виконання юрисдикційних актів, право застосування заходів із забезпечення встановленого порядку судочинства. Складаються загальні суди Австрії з чотирьох ланок.
Перша ланка – районні суди, які виконують винятково функції першої інстанції. Справи розглядаються суддями одноособово.
Другу ланку судів першої інстанції становлять земельні суди, якщо вони знаходяться в столиці землі, і окружні суди – у всіх інших випадках. Ці суди діють як суди першої і другої інстанції, перевіряючи законність і обґрунтованість рішень районних судів, справи в них розглядаються і одноособово, і колегіально.
Третя ланка – вищі земельні суди, які виконують функції другої інстанції, здійснюючи контроль над постановами нижчих судів. Таких судів існує чотири. Їхня юрисдикція поширюється на територію двох і більше земель. Справи розглядаються колегіально. Ці суди можуть залучати для розгляду торгових, трудових та соціальних справ непрофесійних суддів. Крім цього, вони вирішують справи про дисциплінарну відповідальність суддів і нотаріусів, як суди першої інстанції.
Четверта ланка – Верховний суд – найвища судова інстанція з розгляду цивільних і торговельних справ у складі професійних суддів, а також трудових і соціальних справ у складі професійних суддів із залученням непрофесійних суддів-фахівців. До основних функцій цього суду належать забезпечення уніфікованого застосування права на території Федерації, захист інтересів приватних осіб шляхом перевірки законності рішень і ухвал судів нижчих інстанції, вирішення питань про розмежування компетенції між вищими судами земель, вирішення колізій територіальної підсудності шляхом визначення компетентного суду тощо.
Навіть побіжний огляд судової системи Австрії доводить її доступність у порівнянні із триланковими системами судоустрою інших європейських країн, які значно обтяжені спеціалізацією, встановленням «фільтрів» майнового характеру, закріпленням обмежень для звернення до суду у зв’язку з відсутністю зацікавленості у результаті справи, представленні інтересів сторін лише професійними адвокатами тощо.
Принагідно зауважимо, що серед правників австрійська кодифікація приватного права визнана взірцем сталості, адже й сьогодні діють Закон про судочинство у цивільних справах 1895 року та Загальний цивільний кодекс Австрії 1811 року, що є результатом праці багатьох поколінь юристів.
Протягом понад 100 років найзначнішою зміною ЦПК Австрії стало запровадження у 1914 році одноособового розгляду справ. Принципових змін Кодекс зазнав лише у 1983 році, які торкнулися практично всіх його розділів і були зумовлені новими вимогами часу.
Очевидно, що відсутність правової стабільності зумовлює неспокій в суспільстві, створює у людини відчуття нестійкості свого правового статусу, незахищеності своїх прав та невизначеності обов'язків. Причому як у учасників правовідносин, так і у суддів.
Послідовно дотримуючись конституційних приписів про головні обов’язки держави перед громадянами, та унісши зміни до окремих норм цивільного процесуального законодавства, на нашу думку, в Україні слід залишити існуючу систему судів загальної юрисдикції.
При цьому зауважимо, що незайвим було б розширити і повноваження Верховного Суду України, які і тепер є безпрецедентними, оскільки його рішення обов’язкові не тільки для сторін спору, а й для всіх судів і органів державної влади. Наприклад, бажано було б їх реалізувати у сфері забезпечення єдності судової практики та повноважень з надання рекомендацій з питань правозастосування, вивчення судової практики судів нижчого рівня, визначення юрисдикційних питань тощо.
Підсумовуючи, хочу зазначити, що послідовність і виваженість у вирішенні ключових питань реформування законодавства і системи судоустрою загалом є запорукою нормалізації життя суспільства, забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина.
_03_03.png)
