Монастириський районний суд Тернопільської області

12 червня 2015, 09:01

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

Верховного Суду України у справі про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку

Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 3 червня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-217цс15, предметом якої був спір про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку.

Суд зробив правовий висновок про те, що статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до Д. на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаного судом недійсним, саме державний акт посвідчує право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

Із повним текстом постанови Верховного Суду України у цій справі можна буде ознайомитися на офіційному веб-сайті Суду (http://www.scourt.gov.ua) у підрозділі "Постанови у справах цивільної юрисдикції" розділу "Рішення Верховного Суду України".

ПОВНИЙ ТЕКСТ ПОСТАНОВИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 червня 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого	Яреми А.Г.,
суддів:	Барбари В.П.,	Берднік І.С.,	Григор’євої Л.І.,
	Гуля В.С.,	Гуменюка В.І.,	Жайворонок Т.Є.,
	Колесника П.І.,	Лященко Н.П.,	Охрімчук Л.І.,
	Романюка Я.М.,	Сеніна Ю.Л.,	Сімоненко В.М.,
	Шицького І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора
м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року,

в с т а н о в и л и :

Уберезні 2013 рокупрокурорм. ІрпеняКиївськоїобласті (далі – прокурор) вінтересахдержавизвернувсядосудуіззазначенимпозовом, посилаючисьнате, щорішеннямКоцюбинськоїселищноїрадиКиївської області (далі – Коцюбинськаселищнарада)від24грудня 2008 року НОМЕР_1затвердженопроектземлеустроюйпереданоувласністьОСОБА_1 земельнуділянкуплощею S гана АДРЕСА_1 длябудівництвата обслуговуванняжитлового будинку, господарськихбудівельіспоруд. НапідставіцьогорішенняОСОБА_1 виданодержавнийактсеріїНОМЕР_2 направовласностіна цю земельнуділянку. 25квітня 2009 рокуОСОБА_1 продавзазначенуземельнуділянку ОСОБА_2, узв’язкузчимнадержавномуактівчиненовідміткупроперехідправавласностідоОСОБА_2.

Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийнято з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка розташована за межами селища, прокурор просив визнати недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 та виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_2, скасувати його державну реєстрацію цього акта та визнати право власності держави на земельну ділянку.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2013 року позов прокурора задоволено частково: постановлено визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий на ім’я ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 і скасувати його державну реєстрацію; у задоволенні позовних вимог про визнання за державою права власності на земельну ділянку відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 січня 2014 року скасовано рішення Ірпінського міського суду Київської області в частині задоволення позовних вимог прокурора про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім’я ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 недійсним і скасування його державної реєстрації, у цій частині ухвалено нове рішення про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім’я ОСОБА_1, недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на зазначені судові рішення відхилено.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 125, 126, 155 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), статей 215, 216, 228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року, 15 грудня 2014 року, 17 грудня 2014 року, 24 грудня 2014 року, 21 січня 2015 року, а також постанови Вищого господарського суду України від 15 вересня 2011 року та 15 листопада 2011 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІII «Про забезпечення права на справедливий суд» справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону від 7 липня 2010 року; далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Суди під час розгляду справи встановили, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S га на АДРЕСА_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2. 25 квітня 2009 року ОСОБА_1 продав належну йому земельну ділянку ОСОБА_2, про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності.

Задовольняючи позов частково й визнаючи недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, суд першої інстанції керувався тим, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням її повноважень. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково скасував рішення суду першої інстанції. Відмовивши в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаний судом недійсним та не є нікчемним, а тому підстави для визнання недійсною відмітки про перехід права власності відсутні.

Разом з тим у наданих прокурором для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року, 17 грудня 2014 року, 24 грудня 2014 року та 21 січня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт. Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

У постановах Вищого господарського суду України від 15 вересня
2011 року та 15 грудня 2011 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що вчинені з порушенням вимог закону правочини, предметом яких є передача в приватну власність земельних ділянок, є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 125, 126 ЗК України, статті 228 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у

цивільнихтагосподарськихсправахВерховногоСудуУкраїнивиходятьзтакого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянкузвідміткоюпроперехідправавласності.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку доОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаного судом недійсним, саме державний акт посвідчує право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

За таких обставин суд неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при ухваленні рішення про відмову в позові про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_1.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року (справа № 6-221цс14).

Стосовно доводів прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України, то судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України слід враховувати вину сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Відповідно до статті 360⁴ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 360³ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий		А.Г. Ярема
Судді :
	В.П. Барбара	Н.П. Лященко
	І.С. Берднік	Л.І. Охрімчук
	Л.І. Григор’єва	Я.М. Романюк
	В.С. Гуль	Ю.Л. Сенін
	В.І. Гуменюк	В.М. Сімоненко
	Т.Є. Жайворонок	І.Б. Шицький
	П.І. Колесник

Правова позиція,

висловлена при розгляді справи № 6-217цс15

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянкузвідміткоюпроперехідправавласності.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку доОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаного судом недійсним, саме державний акт посвідчує право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.