Саме по собі посилання особи на її перебування за межами України під час воєнного стану не може бути підставою для необмеженої кількості відкладень судового розгляду

Постанова КЦС ВС від 15.01.2025 № 753/16762/15-ц (61-7242 св 24):
https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/124486953
Суддя-доповідач: Луспеник Д. Д.
Саме по собі посилання особи на її перебування за межами України під час воєнного стану не може бути підставою для необмеженої кількості відкладень судового розгляду. Позивач при зверненні до суду з клопотаннями про відкладення розгляду справи не надавала доказів на підтвердження поважності причин своєї неявки до суду, не просила про розгляд справи в режимі відеоконференції, не вказувала у зв`язку з чим позбавлена об`єктивної можливості укласти договір про надання правничої допомоги та забезпечити явку свого представника в судове засідання

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 липня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня
2024 року за результатами перегляду вказаного судового рішення в апеляційному порядку, заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,
а саме: 1) Застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) Справу розглянуто за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; 3) Судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) Суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 20 липня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня
2024 року за результатами перегляду вказаної ухвали в апеляційному порядку, заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права
(абзац 6 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Самчук М. В., задоволенню не підлягають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.
Щодо касаційної скарги на судові рішення про залишення зустрічного позову без розгляду
Залишаючи зустрічний позов ОСОБА_1 без розгляду, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи позивач повторно не з`явилася в судове засідання. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
Установлено, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 24 вересня 2015 року у справі було відкрито провадження за первинним позовом АТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. У квітні
2017 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом, який було прийнято судом до розгляду.
ОСОБА_1 у підготовчі судові засідання 29 листопада 2022 року та 14 лютого 2023 року не з`явилась, подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року було закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду по суті в судовому засіданні на 05 квітня 2023 року.
14 березня 2023 року ОСОБА_1 направила до суду клопотання про відкладення розгляду справи. Зазначала, що на її електронну адресу судом було надіслано ухвалу про призначення розгляду справи по суті. Вказувала, що вона перебуває за кордоном у зв`язку з введенням воєнного стану на території України, а тому просить відкласти розгляд справи. При цьому ОСОБА_1 вказувала адресу реєстрації місця її проживання у м. Києві, заяви про зміну адреси для листування не подавала.
05 квітня 2023 року розгляд справи було відкладено на 20 липня 2023 року.
10 липня 2023 року ОСОБА_1 було подано клопотання про відкладення розгляду справи з аналогічних підстав. Зазначала, що перебуває за кордоном та розірвала угоду з представником.
У судове засідання 20 липня 2023 року ОСОБА_1 повторно не з`явилась, у зв`язку з чим її зустрічний позов було залишено без розгляду, з чим Верховний Суд погоджується.
Частиною п`ятою статті 225 ЦПК України визначено, що у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України позов залишається без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить із того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв`язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.
Однією з підстав для залишення позову без розгляду є повторна, тобто двічі поспіль, неявка в судове засідання позивача, якщо від нього не надходило заяви про розгляд справи без його участі та існують перешкоди для такого розгляду. При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з`явився.
Законодавець диференціює необхідність врахування судом поважності/неповажності причин неявки позивача до суду залежно від того, яке це судове засідання: перше чи повторне. Тобто процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.
Норми ЦПК України про залишення позову без розгляду сконструйовані таким чином, що дає суду можливість не розглядати позовну заяву особи і повернути її без розгляду, що має вигляд застосування до особи, яка ініціювала позовне провадження, своєрідної форми відповідальності за дії, пов`язані з неявкою на засідання суду (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 9901/221/21 (провадження № 11-156заі23).
Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез`явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.
Відповідного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 07 серпня 2020 року (справа № 405/8125/15-ц), від 17 листопада 2021 року (справа № 640/17803/15-ц)
у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2022 року у справі № 905/458/21.
Судами встановлено, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, про що свідчать її клопотання про відкладення розгляду справи 05 квітня 2023 року та 20 липня
2023 року, повторно не з`явилась в судове засідання, призначене для розгляду справи по суті, доказів поважності причин неявки не надавала, із заявами про розгляд справи за її відсутності не зверталася.
Доводи касаційної скарги про те, що один із адвокатів, який представляв
ОСОБА_1 , перебував у статусі біженця в Польщі, не свідчить про порушення права заявниці на судовий захист, так як вона надала довіреності на участь у справі ще, принаймні 8 адвокатам, довіреності щодо яких не скасовані.
Саме по собі посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на її перебування за межами України під час воєнного стану не може бути підставою для необмеженої кількості відкладень судового розгляду. Позивач при зверненні до суду з клопотаннями про відкладення розгляду справи не надавала доказів на підтвердження поважності причин своєї неявки до суду, не просила про розгляд справи в режимі відеоконференції, не вказувала у зв`язку з чим позбавлена об`єктивної можливості укласти договір про надання правничої допомоги та забезпечити явку свого представника в судове засідання (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 9901/221/21, провадження № 11-156заі23, від 10 жовтня 2024 року у справі № 990/147/23, провадження № 11-212заі24).
Установивши відсутність процесуальних перешкод для розгляду справи по суті, Верховний Суд зазначає таке.
Щодо касаційної скарги на судові рішення по суті спору
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не виконує належним чином взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку із чим утворилась кредитна заборгованість. Апеляційний суд з таким висновком погодився, зменшивши розмір кредитної заборгованості.
Верховний Суд вважає, що суди дійшли правильного й законного висновку, вірно застосувавши норми матеріального права і не порушили норми процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Пунктами 1 та 2 частини першої статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно із частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позичку частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судами встановлено, що між ВАТ «Банк «Універсальний» та ОСОБА_1
28 вересня 2007 року був укладений кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит в сумі 127 045,40 швейцарських франків, зі сплатою відсотків у розмірі 11,45 % річних, а за користування кредитом понад встановлений кредитним договором строк встановлена підвищена процентна ставка - 34,35 % річних, з кінцевим строком повернення та сплати всіх платежів до 10 вересня
2027 року, на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності кредитних ресурсів. Видача коштів за цим договором проводиться на поточний рахунок позичальника, відкритий згідно умов пункту 2.1.3 цього договору.
У Додатку № 1 до кредитного договору від 28 вересня 2007 року було зазначено Перелік та вартість супутніх послуг, що надаються кредитором та третім особам і пов`язані з отриманням та обслуговуванням кредиту. У Додатку № 2 до вказаного кредитного договору визначено Графік платежів, розрахованих щомісячно на строк до 10 вересня 2027 року. У цьому Графіку також вказано комісію, витрати на страхування, на послуги нотаріуса, реальна процентна ставка та абсолютне значення подорожчання кредиту.
Відповідач до умов кредитного договору позичальник засвідчив, що всі умови кредитного договору йому зрозумілі й він вважає їх справедливими по відношенню до себе та підтвердив свою здатність їх виконувати. Згідно з пунктом 2.4 умов кредитного договору відповідач зобов`язана була погашати основну суму кредиту та процентів шляхом сплати позичальником щомісячних платежів.
У пункті 5.2.5. кредитного договору сторони погодили, що відповідно до статей 525 та 611 ЦК України у випадку настання будь-якої з обставин, вказаних нижче та направлення кредитором на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 30 календарних днів з дати відправлення кредитором вищевказаного повідомлення (вимоги) позичальнику, вважати такий термін повернення кредиту таким, що настав на 31 календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту. Перелік обставин для зміни терміну погашення кредиту, які сторони домовились вважати істотним порушенням умов договору, зокрема, прострочення сплати чергового платежу за Кредитом та/або процентів за користування кредитом понад 2 місяці.
До позовної заяви банком додано розрахунок заборгованості за кредитним договором за підписом начальника управління адміністрування кредитів ОСОБА_3 , який містить відбиток печатки ПАТ «Універсал Банк».
ОСОБА_1 не виконувала належним чином умови кредитного договору щодо своєчасного та в повному розмірі погашення кредиту, на вимоги не реагувала і станом на 03 червня 2015 року позивач визначив загальну заборгованість відповідача перед банком за кредитним договором у сумі 118 955, 04 швейцарських франків, яка складається з наступних складових: заборгованість по кредиту -
110 967, 23 швейцарських франків, відсотки - 833, 07 швейцарських франків, підвищені відсотки - 154,74 швейцарських франків.
Суди на підстав доказів, поданих сторонами, належним чином їх оцінивши, вважали недоведеним посилання ОСОБА_1 про невидачу їй кредитних коштів у розмірі 127 045,40 швейцарських франків. Верховний Суд з такими висновками суду погоджується.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17, провадження № 61-10667св18) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.
Згідно з частинами першою-третьою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» (у редакції станом на день звернення позивача до суду) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Пунктом 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Позивачем було додано до позовної заяви виписку з особового рахунку
від 28 вересня 2007 року, відповідно до якої ОСОБА_1 було надано кредит в сумі 127 045,40 швейцарських франків, що становило еквівалент у гривні -
548 808,18 грн.
Вказані норми є підставою для висновку про те, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, містять записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц.
Тлумачення зазначених норм права дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів за конкретним банківським рахунком, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Отже, суди вірно виходили з того, що, отримавши кредит в обумовленому кредитним договором та додатковими угодами до нього розмірі, ОСОБА_1 допустила неналежне виконання його умов у частині своєчасної сплати тіла кредиту та процентів за договором, унаслідок чого утворилась кредитна заборгованість.
Доводи касаційної скарги про те, що банк у позовній заяві вказав збільшений розмір заборгованості - 118 955,04 швейцарських франків, тоді як у досудовій вимозі було вказано іншу суму - 116 643,86 швейцарських франки, є безпідставними, суди вірно відхилили такі аргументи.
Дострокова вимога була направлена позивачем на адресу позичальника 28 квітня 2015 року та отримана нею 05 травня 2015 року. У вимозі була вказана сума заборгованості станом на вказану дату, що є вірним. У тексті досудової вимоги було зазначено, що у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення у кредиту визнається банком таким, що настав достроково на шістдесят перший день з моменту отримання цієї вимоги та банк буде вимушений стягнути всю суму кредиту в примусовому порядку з покладенням на позичальника витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору та витратами виконавчого провадження. При зверненні до суду позивач обчислив заборгованість станом на 03 червня 2015 року. А отже, нарахування відсотків було проведено правомірно до вказаної дати й відповідні доводи касаційної скарги є помилковими.
Суди вірно відхилили аргументи ОСОБА_1 щодо нарахування заборгованості по відсоткам за ставкою, яка перевищує зазначену в умовах кредитного договору. З наданого банку розрахунку заборгованості убачається, що вперше прострочення сплати кредиту було допущено позичальником в березні 2008 року, у зв`язку з чим розрахунок відсотків було проведено за підвищеною ставкою - 34,35 %.
У подальшому через несвоєчасне поповнення рахунку, з якого відбувалось погашення тіла кредиту, тому відсотки нараховувались за підвищеною ставкою - 40,35 %, про що детально зазначено в розрахунку й це відповідає умовам кредитного договору. Верховний Суд з такими висновками погоджується, а тому відхиляє відповідні доводи касаційної скарги.
Крім того, 01 липня 2008 року ОСОБА_1 банком було направлено повідомлення про підвищення процентної ставки з 15 липня 2008 року, яке було нею отримано 15 липня 2008 року. У повідомленні банку було зазначено, що базова процентна ставка становить 13,45 %, замість 11, 45 % річних, а підвищена процентна ставка у разі прострочення платежу буде становити 40,35 %.
Верховний Суд України неодноразово перевіряв законність таких дій банку на час дати підвищення базової відсоткової ставки і зазначав таке: «Якщо умовами кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням встановленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним, за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийнято до набрання чинності Закону України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року».
Такі висновки викладені Верховним Судом України у постановах: від 26 вересня 2012 року у справі № 6-89цс12, від 19 грудня 2012 року у справі № 6-144цс12 та інших. Така правова позиція Великою Палатою Верховного Суду змінена не була.
Також такі дії банку були предметом перевірки судами, з висновками яких Верховний Суд погоджується. Так, перевіряючи доводи заявника щодо порушення банком вимог Закону України «Про захист прав споживачів», суд вірно вказав, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 вересня 2016 року було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Універсал Банк» про визнання кредитного договору, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року. Підставами позову ОСОБА_1 зазначала, що перед укладенням 28 вересня 2007 року кредитного договору, їй не було надано повної та достовірної інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту в письмовій формі, банком не отримано письмового підтвердження про ознайомлення з умовами кредитування та розуміння відмінностей форми кредитування, надання неповної, двозначної та недостовірної інформації про послуги, які запропоновані до обрання споживачу, кредитний договір містить додаткові платежі на користь кредитодавця, що суперечить вимогам закону, а також укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики, містить дискримінаційні відносно позичальника положення про зміну процентної ставки. При розгляді зазначеної справи судами було перевірено доводи позивача щодо відповідності укладеного кредитного договору вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з урахуванням офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, викладеного в Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011
у справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг). Також судами було надано оцінку укладеному кредитному договору щодо відповідності вимогам пункту 3.2. постанови Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (чинної на час спірних правовідносин).
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З урахуванням наведеного суди дійшли правильного висновку про часткове задоволення позову, а доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Щодо розгляду справи за відсутності ОСОБА_1 , то основні мотиви Верховним Судом викладено вище, даючи оцінку доводам скарги про залишення зустрічного позову без розгляду. Крім того, колегія суддів зазначає й таке.
Зазначена справа перебувала у провадженні Дарницького районного суду м. Києва з серпня 2015 року. Провадження у справі було відкрито ухвалою судді Дарницького районного суду 24 вересня 2015 року.
20 вересня 2016 року ОСОБА_1 було видано нотаріально посвідчену довіреність, якою вона уповноважила здійснювати представництво її інтересів: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .
06 червня 2019 року ОСОБА_1 було видано нотаріально посвідчену довіреність, якою вона уповноважила здійснювати представництво її інтересів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .
У розгляді справи брали участь представники відповідача, які подавали заперечення на позов, письмові докази, що були долучені судом до матеріалів справи, висновок за результатами проведення експертно-економічного дослідження, клопотання про витребування доказів. 03 квітня 2017 року представником ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , було подано зустрічну позовну заяву.
ОСОБА_1 та її представником заявлялися клопотання про проведення відповідних експертиз, неодноразово подавалися клопотання про відкладення судового засідання тощо.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про порушення права ОСОБА_1 на участь у судовому засіданні та її неповідомлення про дату судового розгляду.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що, ініціювавши судовий розгляд справи, позивач ( ОСОБА_1 пред`явила зустрічний позов) насамперед повинен активно використовувати визначені законом процесуальні права, здійснювати їх з метою, з якою такі права надано. Реалізація особою процесуальних прав невіддільна від виконання нею процесуального обов`язку щодо сприяння встановленню в судовому процесі дійсних обставин у справі з метою отримання правосудного судового рішення (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року у справі № 9901/471/21, провадження № 11-114заі23,
від 25 вересня 2024 рок у справі № 490/9587/18, провадження № 14-29цс24 та інші).
Слід також враховувати правову позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «АТ «Юніон Аліментаріа Сандерс проти Іспанії» ЄСПЛ зазначив, що позивач (заявник) зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та суду апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Джерело